ГЛАВНЫЙ БУЛЬВАР. Экскурсия 5

Екскурсія починається в кінці головної київської вулиці Хрещатик — в районі Бессарабської площі. Добиратися сюди переважно на метро, ​​найближчими станціями якого є «Хрещатик» та «Площа Льва Толстого». Піднявшись з метро на поверхню, пройдіть до Бессарабської площі. Два йдуть вгору струнких ряду пірамідальних тополь безпомилково підкажуть місце початку нової прогулянки. Мабуть, оптимальним місцем пересування по бульвару Тараса Шевченка, нині представляє важливу транспортну артерію міста, є його центральна частина. Потрапити на неї можна через підземний перехід, спокусливий вітринами підземного торгового комплексу.

Бульвар Тараса Шевченка (будинки 1-20)

Бульвар прокладений в 1840-і роки (колишні назви — Бульварна вулиця, Шосейний і Університетський бульвар), коли київським генерал-губернатором був Д. Бібіков. На честь нього сягають за пагорб міська магістраль півстоліття (1869-1919 роки) називалася Бібіковським бульваром.
C повоєнних часів на початку бульвару всіх зустрічає виразно-добротний пам\’ятник вождю світового пролетаріату Володимиру Леніну (скульптор С. Меркулов, архітектори А. Власов, В. Єлізаров, 1946 рік). Невелика майданчик перед встановленим на Лабрадоритовий постаменті червоно-гранітним пам\’ятником часто використовується для проведення гучних демонстрацій прихильників лівих політичних сил.
Обійшовши постамент пам\’ятника, прикрашений цитатами з ленінських вироб ¬ ведений, рушимо вгору по бульвару. Перший квартал на ньому можна назвати «готельним», хоча будинок № 1 (архітектор В. Ніколаєв, 1886 рік) з ініціала ¬ ми власника «ЯБ» спочатку був приватним особняком, що належали відомому городянину Я. Бернеру.
У наступному ренесансному будинку № 3 (архітектор Н. Вишневський та інші, 1897 рік) колись розташовувався готель «Марсель», а прибутковий модерновий будинок № 5 (1910 рік), з фасадом, ефектно прикрашеним жіночими барельєфами та іншим ліпним декором, належав відомому підряднику Л. Гінзбургу. В кутовому будинку № 7 (архітектори А. Мікус, Ф. Троупянський, 1912 рік) був готель «Палас», з оформленим в стилі раціо ¬ нального модерну фасадом. У радянські роки вона була перейменована в «Україна» і довго залишалася найбільш престижною в місті. Близько десятиліття тому почалася масштабна ре-конструкція цих будівель, в результаті чого будинку № 3-7 були об\’єднані при створенні першого столичного п\’ятизіркового готельного комплексу «Прем\’єр Палас» (архітектори М. Дьомін, С. Бабушкін та інші, 2001 рік).
Будинок № 4 (архітектор І. Зекцер, 1901 рік) на протилежній сто ¬ Рона кварталу спочатку зводився для адвоката Г. Богрова, син якого Дмитро завоював славу Герострата вбивством в київській опері російського прем\’єр-міністра Петра Столипіна. У радянські роки будівлю займав готель «Ленінград», перейменована в «Санкт-Петербург» після повернення місту на Неві його історичної назви.
У наступних двох кварталах архітектурні пам\’ятки розташовані по правій стороні бульвару, тому на перехресті з вулицею Пушкінською скористаємося регульованим пішохідним переходом і покинемо центральну бульварну алею. Квартал починається зі «свіжоспеченого» кутового висотного офісного будинку № 8/26, особливістю якого є збережені фасадні стіни старого будинку (бережуть колишній вигляд вулиці) на тлі новомодного пишно-багатого декору фасаду нової споруди.
Інший кут кварталу вінчає значний двоповерховий особняк № 12. Він з\’явився на місці декількох більш старих споруд близько 1870 року (імені архітектора історія не зберегла) для нащадка відомих уральських промисловців П. Демидова. Господарював він тут недовго, незабаром перебрався в свій маєток в італійській Тоскані, а особняк-палац в 1875 році придбав цукрозаводчик Микола Терещенко (1819-1903).
На фасаді будинку добре помітний герб із зображенням солодкого коренеплоду (цукрового буряка), що забезпечив комерційне процвітання клану Терещенко. У частково збережених парадних інтер\’єрах палацу довгі роки розміщується експозиція музею Тараса Шевченка.
Майже весь наступний невеликий квартал навпроти університетського парку імені Т. Шевченка займає значне чотириповерхова будівля № 14 (архітектор А. Беретті, 1850 рік) колишньої київської Першої гімназії. Урочисте споруда в стилі пізнього класицизму з належним статусу громіздким п\’ятиповерховим кілька виступаючим ризалітом, прикрашеним коринфскими пілястрами та кількома меморіальними дошками на честь отримали тут освіту київських знаменитостей. У 1850-і роки тут недовго квартирував Кадетський корпус, після революції розташовувалися освітні установи, а потім так званий «жовтий корпус» поповнив широкий перелік нерухомості Київського національного університету імені Т. Шевченка, приютив деякі гуманітарні факультети.
Рухаючись прямо за регульованим пішохідним переходом, перетнемо не менше жваву, ніж бульвар, вулицю Володимирську і через кілька десятків метрів дійдемо до будинку № 18 (архітектор Г. Шлейфер). Будинок був зведений в 1856 році і надбудований через сторіччя. У ньому содер ¬ тулилася Друга гімназія, а нині розташована міжміська телефонна станція з кутовим, значним будівлею № 11/18 (архітектор В. Єлізаров, 1955 рік) профільного коледжу.
Квартал головного навчального закладу країни на протилежній сто ¬ Рона бульвару формує комплекс споруд колишньої університетської клініки (№ 17, архітектор Г. Іконніков, 1885 рік), пізніше оброслий додатковими будівлями.
Наступною яскравою пам\’яткою є Володимирський собор (№ 20) — один з примітних довгобудів вто-рій половини XIX століття в Києві. Збір пожертвувань на його будівництво розпочалося в 1852 році, а із запропонованих проектів архітекторів І. Штрома (13-купольний храм) і А. Беретті (7-купольний) був обраний останній, більш економічний. У 1862 році відбулася закладка собору, але після кількох років будівництва були виявлені конструктивні прорахунки, і роботи за-морозили на десятиліття. У 1875 році за наказом імператора Олександра II зведення храму відновили, і за розрахунками Р. Бернгарда архітектор В. Ніколаєв завершив будівництво.
Щоб оцінити велич собору, розташованого на кромці плато Старокиївського пагорба, обійдіть його навколо і будете винагороджені спогляданням двоповерхового, ошатного особняка № 33 (1874 рік) по вулиці Івана Франка. Зазвичай він виділяється серед побратимів не тільки декоративними елементами в стилі бароко, але і досить численною групою громадян, спраглих отримання візи в розташованому в ньому посольстві Австрії.

Ботанічний сад імені Академіка О. В. Фоміна

Більше трьох кварталів на протилежному боці бульвару займає Ботанічний сад імені Академіка О. В. Фоміна Київського національно ¬ го університету імені Т. Шевченка. Перейдемо за регульованим переходу через бульвар і увійдемо в невелику архаїчну арку між колишньою університетською клінікою і садом. Пройшовши кілька десятків метрів по обнесеній металевою огорожею пішохідній доріжці, ви побачите парковий (задній) фасад головного корпусу Київського національного університету імені Т. Шевченка. Він не забарвлений в демонічний червоний колір, але не ме ¬ неї цікавий конструктивно.
Тут же розташований один з бічних входів в ботанічний сад, скориставшись яким можна на деякий час вирватися з кам\’яних міських джунглів і поринути в природно-рукотворні. Університетський ботсад не тільки дозволяє насолодитися флористичним різноманіттям, а й надає наочну інформацію про неоднорідність рельєфу в центрі Києва, здебільшого нівельовано-прихованого подальшим облаштуванням території під міське будівництво.
Сад був заснований в 1839 році при університеті Святого Володимира і созда ¬ вався одночасно з будівництвом навчального корпусу. У пристрої саду, розташованого на яристих схилах Старокиївського пагорба, важливу роль зіграв його перший директор, університетський ботанік Ернст-Рудольф Траутфеттер (1809-1889), при якому сад придбав щодо завершений вигляд і в 1852 році був обнесений огорожею.
Ботанічний сад імені Фоміна за ¬ приймає площа 22 га, на яких зібрано понад 8000 видів рослин (половина — тропічні і субтропічні), 17 теплиць і 12 оранжерей. У XIX столітті звідси по лісах, парках і містах Російської імперії розповсюдження ¬ странялісь біла акація, кінський каштан, клен сріблястий, сосна Веймутова, форзиція, кілька видів тополь, а в XX столітті — садові форми туї, горіх чорний, дуб червоний, софора японська і багато інших видів.
Однією з основних визначних пам\’яток університетського ботанічного саду є колекція найстаріших в Україну примірників пальм, для яких в 1977 році був споруджений унікальний засклений кліматрон 30-метрової висоти.
Прогулянку по алеях ботсаду зручніше завершити у його центрального входу. Він у 1960 році обладнаний у наземного павільйону станції метро «Університет» і стилізований під античні пропили. Піднявшись по сходах вгору і пройшовши колонаду парадного входу, знову опинимося в метушливому міському бульварному вихорі. Щоб уникнути виснажливого і послабляє увагу людського потоку, через підземний перехід доберемося до середньої пішохідної частини бульвару і по ній продовжимо нашу подорож.

Бульвар Тараса Шевченка (будинки 22-52)

Залишивши за спиною наземний павільйон метро, ​​як би увінчує довгий паркан університетського ботсаду, звернемо увагу на протилежну сторону бульвару Тараса Шевченка. Прямо перед нами розташована вулиця Пирогова, в будні дні зазвичай заповнена автомобілями.
Праворуч від вулиці Пирогова, по парній стороні бульвару Тараса Шевченка, весь квартал (до Володимирського собору) займає монументально-значне чотириповерхова будівля № 22-24 (архітектори О. Кобелєв, В. Обремського, 1910-і роки) Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова. Колись його займав Київський комерційний інститут, заснований в 1906 році, а в радянські роки — інститути народного господарства та інженерно-будівельний. У 2002 році у головного входу в універси ¬ тет встановлено бюст М. Драгоманова.
Далі спускаючись по бульвару, зверніть увагу на триповерховий будинок № 28 (архітектор П. Спарро, 1872 рік), який деякий час принад ¬ лежав архітектору А. Беретті, здавати його під готель. На розі бульвару і відходить від нього вулиці Михайла Коцюбинського (прокладеної в 1840-і роки і до 1939 року називалася Тимофіївської) зберігся двоповерховий стильний неоготичний особняк № 34 (архітектор В. Краузе, 1875 рік). Він належав підприємцю і меценату Івану Терещенко, нині зайнятий державною установою. На протилежному куті розташований зведений за замовленням аптекаря М. Фрометта чотириповерховий особняк № 36 (архітектори В. Ніколаєв, П. Спарро, 1874 рік).
Далі на нашому шляху виростає значний кінний пам\’ятник червоному командиру, геройствувати під час Громадянської війни, — Миколі Щорсу (скульптори М. Лисенко, М. Суходолов, В. Бородай; архітектори А. Власов і О. Заваров, 1954 рік).
Раніше, в 1872-1926 роках, це місце займав бронзовий монумент графу Олексію Бобринському — видатному підприємцю, чиїми стараннями залізниця прийшла в Малоросію. Від підніжжя пам\’ятника відкривається ефектний вигляд на вулицю Комінтерну, перспективу ко ¬ торою замикає похмуро-помпезне конструктивістське будівля залізничного вокзалу (архітектор А. Вербицький, 1937 рік).
Спускаючись далі до закінчення бульвару Тараса Шевченка за його парній стороні, зверніть увагу на вцілілі чотириповерхові, колишні прибуткові, будинки № 46 (1906 рік) та № 48 дореволюційної споруди. З ними контрастує значне, з прикрашеним національно-орнаментованій майолікою фасадом будинок № 50-52 (архітектор А. Думчев, 1983 рік), спочатку створювалося як репетиційний комплекс провідних художніх колективів країни.
За протилежній стороні не пропустите житловий будинок № 19/2 на розі з вулицею Комінтерну, будинок № 23 (1864 рік) колишньої жіночої гімназії, будинок № 27 (інженер А. Тілло, 1849 рік) колишніх арештантських рот (де содер ¬ тулилися особи без певного місця проживання, що використовувалися на казенних роботах) і колись прибутковий будинок № 31 (1903 рік), освячений про ¬ ня в ньому Івана Франка.

Площа Перемоги

Спустившись по бульвару, опиняємося на розташованій біля підніжжя Старокиївського пагорба площі Перемоги. Вона заснована в середині XIX століття і близько століття називалася Галицькій, бо починалася тут дорога пов\’язувала Малоросію з Галичиною. Але кияни наполегливо називали її Євбазом — скорочений і легко вимовний варіант Єврейського базару. Серед визначних пам\’яток Євбазу зазвичай згадують металеву церква Святого Іоанна Златоуста (архітектор Н. Юргенс, 1871 рік).
Нині це одна з найбільших площ в столиці, що пропускає сотні автомобілів в хвилину. Тут починається найдовший в Києві, 11-кілометровий проспект Перемоги, що тягнеться у західному напрямку, що раніше називався Брест-Литовським шосе. Перейдемо за регульованим переходу на праву сторону бульвару, пройдемо трохи вперед і зупинимо ¬ ся на розі вулиці Олеся Гончара, щоб озирнутися.
Зовнішність площі сформувався в повоєнні роки. Спочатку на узвишші з північної частини площі з\’явилася величезна будівля цирку (№ 2, архітектор В. Жуков, 1960 рік) з двохтисячним зоровим залом, потім навпроти нього виріс універмаг «Україна» (№ 3, архітектор І. Гомоляко, 1966 рік) — у радянські роки найбільше торговий заклад країни площею 12 000 квадратних метрів, а завершила ансамбль споруд семнадцатіетажноє 55-метрова готель «Либідь» (№ 1, архітектор В. Єлізаров та інші, 1970 рік).
Монументальним завершенням площі стало утвердження в її центрі 43-метрового обеліска «Місту-герою Києву» (1982 рік), приурочене до святкування 1500-річчя заснування столиці України.

Вулиця Олеся Гончара

Залишимо площу і почнемо новим підйом на Старокиївський пагорб, на плато якого і закінчиться наш нинішній маршрут. Для цього звернемо на вулицю Олеся Гончара, раніше називалася Маловолодимирська, Столипінської, Чкалова.
У перших двох типово різношерстої забудованих похмурий кварта ¬ лах увагу привертає хіба що грайливо відреставроване в 1990-і роки будинок № 84, де розташовувалося посольство Німеччини. У маленькому трикутному скверику на перетині з вулицею Богдана Хмельницького, де кілька останніх років прихильники православ\’я намагаються встановити невелику каплицю, стоїть пам\’ятник комсомолці-партизанці Зої Космодем\’янської (скульптор А. Кущ, 1985 рік).
У наступному кварталі увагу привертають шестиповерхові прибуткові будинки в стилі модерн № 74 (архітектор П. Альошин, 1910 рік) з майолікові панно у верхній частині фасаду і № 65 (архітектор К. Сроковського, 1911 рік).
Трохи далі по лівій стороні на деякому підвищенні збереглися садибний будинок № 60 (1909 рік) професора-невропатолога М. Лапінського, побудований в стилі модернізованої готики, і ще один прибутковий будинок № 50 (архітектор М. Клуг, 1907 рік).
Вище по правій стороні, у перетину вулиць Олеся Гончара та Михайла Коцюбинського, розташований похило-затишний сквер. Його прикрашають фонтан, виготовлений на заводі А. Термена більше ста років тому, і скульптура легендарного радянського льотчика Валерія Чкалова (1904-1938), а оточують при ¬ Чудові споруди. У нижній частині скверу розташована будівля № 55б (архітектор А. Кобелєв, 1914 рік), побудоване для Київського відділення Російського технічного товариства. За радянських часів тут розміщувалися художні та технічні навчальні заклади, а в повоєнні роки — академічні інститути електротехніки і геологічних наук.
Верхню частину скверу опоясує значне в стилі неоампір будівля № 55 (архітектор А. Кобелєв, 1914 рік) Вищих жіночих курсів, які готували просунутих представниць слабкої статі до педагогічної діяльності. Нині, наче віддаючи данину ризиковому (межує з авантюрним) характеру стоїть навпроти на постаменті льотчика, тут розмістилося Міні-стерство Україні з надзвичайних ситуацій.

Вулиця Михайла Коцюбинського

Минаючи сквер по діагоналі, виходимо до вулиці Михайла Коцюбинського (колишня Тимофіївська) і, скориста ¬ вавшись нерегульованим пішохідним переходом, опиняємося на її противо ¬ положность стороні в сусідньому неболь ¬ шом парку. Головним його прикрасою яв ¬ ляется стильно-ставний пам\’ятник письменнику Олесю Гончару (скульптор В. Чепелик, 2001 рік). Місце встановлення пам\’ятника не випадково — трохи вище по протилежній стороні вулиці, на її розі з вулицею Богдана Хмельницького, у будинку № 68 (архітектори В. Кричевський, П. Костирко, 1934 рік) жив видатний прозаїк, серед великого творчості якого нині найбільш часто згадують опальний роман «Собор» (1968 рік). Цей кооперативний письменницький будинок у стилі конструктивізму, мабуть, чемпіон столиці за кількістю меморіальних дощок (кілька десятків), присвячених служителям пера.

Вулиця Богдана Хмельницького

Тут ми практично піднялися на Старокиївський пагорб, повертаємо наліво, на вулицю Богдана Хмель ¬ кого (колишня Кадетська, Фундуклеївська, Леніна), і прямуємо до закінчення маршруту, розташованому в трьох кварталах шляху. Нас зустрічає низка дореволюційних особняків, відданих під іноземні представництва — № 64 (посольство Алжиру), № 60 (архітектор В. Ніколаєв, 1894 рік), такий собі терем в «російською стилі» (консульство Польщі), № 58 (консульство Чехії).
Навпаки, на ледь примітному підвищенні, збереглося позднеклассіческій будівля № 37 (архітектор А. Беретті, 1853 рік) колишнього Анатомічного театру Київського університету. В його просторих і прохолодних приміщеннях працювали провідні університетські вчені-анатоми, а нині розміщується експозиція музею медицини.
Далі на нашому шляху ще серія будинків, вік яких перевалив за сотню років. Серед них будинок № 52 (архітектор А. Вербицький, 1904 рік) з відновленої модернової башточкою, будинок № 50 (1880-і роки) з мальовничою мансардою (найбільш відомим постояльцем в ньому був інженер-конструктор Ф. Андерс), двоповерховий особняк № 46 (1890 рік), побудований для власних потреб інженером шляхів сполучення і головним київським яхтсменом Миколою Максимовичем, і будівля № 44 (архітектор А. Краусс, 1897 рік) з рясно прикрашеним фасадом в стилі так званого «київського ренесансу».
Ще кілька цікавих будівель очікують нас на перетині з вулицею Івана Франка (її старі назви — Афанасієвський, Нестеровська). Кутовий будинок № 42 (архітектор А. Кривошеєв, 1897 рік) з аттиковий завершенням, значне і увінчана куполом будинок № 40/25 (архітектор Г. Яскевич, 1900 рік) і розташований на протилежній стороні будинок № 33 (архітектор В. Ніколаєв, 1899 рік), кутова покрита фігурною баштою частина якого прикрашена атлантами і каріатидами.
Далі по маршруту руху зустрічається ще пара будівель з неоренесансний декором — № 32 (архітектор К. Іваницький, 1913 рік) і кутовий будинок № 30/10 (архітектор Г. Яскевич, 1900 рік), за яким звертаємо ліворуч на вулицю Лисенка.

Вулиця Лисенка

Прокладена в 1850-і роки в зв\’язку з будівництвом Міського театру (1856 рік), на місці якого нині розташований київська опера; до 1927 року називалася Театральною. Найбільш помітним спорудою на вулиці є переконливо-помпезне, з елементами готичного декору, будівля № 6 (архітектори В. Куликовський, О. Гоген, 1889 рік) Управління Південно-Західної залізниці. Піднявшись по пологій вулиці Лисенка до Золотоворітського скверу, звертаємо направо і опиняємося біля входу в метро на станцію «Золоті ворота», де і закінчується наша чергова екскурсія.

Loading...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *