Улица Владимирская. Экскурсия 4

Прогулянку по одній з головних і найстаріших вулиць Києва — Володимирській ми вже практично традиційно починаємо з площі Незалежності. Дістатися найзручніше з однойменної станції метро, ​​вийшовши з якої на поверхню у поштамту й минаючи колону з глобусом, пройдемо до північного краю площі.

Вулиця Софіївська

Одна з шести вулиць, які відходять від площі, — Софіївська. Її легко визначити по скупченню людей у ​​кінцевих зупинок тролейбусів (№ 16, 18) та маршрутних таксі.
Піднімаючись по Софіївській, оглянемо типову мозаїчну забудову центральної частини міста. Тут зустрічаються перебудовані будівлі дореволюційної пори, наприклад будинок № 3 (архітектор І. Антонов, 1880 рік); споруди післявоєнної епохи № 16 (1956 рік) Спілки композиторів Української РСР, усіяний меморіальними дошками, присвяченими Левко Ревуцький (1889-1977), Платону Майбороді (1918-1989), Ігорю Шамо (1925-1982). Пізніші будівлі — телефонна станція (№ 11-15) і Промисловий інвестиційний банк № 9.

Софійська площа

Піднявшись на пагорб Верхнього міста, звертаємо направо і через кілька десятків метрів проходимо повз оригінального дзеркального будівлі самого нового п\’ятизіркового київського готелю «Хаятт Рідженсі Київ» (Нуаtt Rеgeпсу Kiev; вул. Алли Тарасової, 5, 2007 рік).
Власне з цього місця, з Софійській площі, і починається основна частина маршруту по Володимирській вулиці.
Перейдемо по переходу на пішохідну частину площі, до одного із знакових монументів міста і країни — пам\’ятника гетьману Богдану Хмельницькому (скульптор М. Микешин, архітектор В. Ніколаєв, 1888 рік). До тисячолітнього ювілею прийняття християнства на Русі монумент був відтворений в первісному вигляді — з металевою огорожею і ліхтарними стовпами.
Спочатку планувалося створити багатофігурну композицію на честь возз\’єднання російського та українського народів. Але, як це часто буває, через нестачу коштів до 900-річчя Хрещення Русі урочисто відкрили лише кінний монумент Богдану Хмельницькому, вказує булавою в бік Москви.
Перед тим як відправитися до Софійського собору, оглянемося на площі. Біля стін заповідника стоять значні багатоповерхові житлові будинки № 20 і 22 (архітектор Е. Єрмаков, 1905 рік), колишні прибуткові будинки Київської митрополії. Під час реконструкції площі в кінці ХХ століття їх прикрасили надбудовані грайливі мансарди. Далі, в напрямку гетьманської булави, видно золочені главки Андріївської церкви, від якої і починається вулиця Володимирська. За спиною Хмельницького — значний будинок, що будувалася для присутствених місць (№ 15, архітектори І. Штром, К. Скаржинський, М. Іконніков, 1857 рік). Нині воно перетворено в строгий, забудований щільно стоять будинками, трикутний квартал, обмежений вулицями Володимирській та Великої Житомирської, а також Володимирським проїздом. Його найстаріше споруда — будинок Старокиївської пожежної команди — зберегло своє первинне призначення. Будинок вирізняється своєю пронизує небо каланчею (№ 13/5, архітектор Г. Іконніков, 1850-і роки).

Національний заповідник «Софія Київська»

Після огляду Софійській площі пройдемо до її головної визначної пам\’ятки — Національному заповіднику «Софія Київська». Практично загальновизнана версія виникнення православної святині базується на відомостях з літопису «Повість временних літ», згідно з якою в 1037 році київський князь Ярослав Мудрий заснував тут храм — Софійський собор.
Мабуть, храм повинен був символізувати державну міць Київської Русі, а її зросла самостійність підкреслювалася обраним, як і у константинопольської культової святині, назвою. Грецьке слово «Софія» зазвичай перекладають як «мудрість», маючи на увазі одне з божественних якостей, яким історія як прізвиськом нагородила і творця київського храму.
Перед тим як увійти на територію заповідника, оглянемо дзвіницю з головним входом. Триярусну дзвіницю побудували в 1706 році, пізніше, пошкоджену під час землетрусу, відновили в 1748 році (архітектор Й.-Г. Шедель), а через століття надбудували четвертий ярус (архітектор Г. Спарро, 1852 рік), довівши її висоту до 76 метрів . Стіни дзвіниці рясно декоровані ліпниною — тут на фасадах третього ярусу виділяються зображення апостолів Андрія і Тимофія, архангела Рафаїла і князя Володимира.
З дзвіниці відкривається чудовий вид на місто. Піднімаючись на неї, зверніть увагу на найстаріший (XVIII століття) 13-тонний дзвін храму, що зберігся на другому ярусі.
На території заповідника пропонуємо спочатку оглянути невелику, оперізував парканом, площа чоловічого монастиря, заснованого в 1634 році митрополитом П. Могилою.
На південь від «Софії Київської» (ліворуч від входу) зберігся малий храм, так звана «Тепла Софія» (1720-і роки), в якому богослужіння здійснювалося в холодну пору року, оскільки собор не опалювався.
Далі, обійшовши головний храм заповідника зі східного боку, оглянемо двоповерхова будівля бурси (архітектор Г. Юрасов, 1767 рік), в якому з 1840 року розміщувалося Софійське духовне училище. Нині тут розташований Архів-музей літератури і мистецтва України.
По ліву сторону від бурси розташоване двоповерхова будівля Братського корпусу (XVIII століття), де були чернечі келії, а нині розміщуються науково-адміністративні служби заповідника. Поруч з ним (навпроти головного входу в Софійський собор) знаходиться двоповерховий палац (1730-і роки) з ефектним фігурним фронтоном і мансардою, близько двох століть служив резиденцією київських митрополитів.
За палацом владик знаходиться колись парадний в\’їзд на монастирську територію, відомий як ворота Заборовського (архітектор Й.-Г. Шедель, 1746 рік), названі по світської прізвища київського митрополита Рафаїла. Вони ще в XIX столітті сильно вросли в землю і були замуровані, але найбільш ефектну, прикрашену ліпниною, частина воріт можна побачити із зовнішнього боку заповідника.
Тепер настав час огляду головної визначної пам\’ятки — Софійського собору. На східній стіні храму при реставрації збережена первісна цегляна кладка з вкрапленням об\’ємних природних валунів.
У притворі собору можна ознайомитися з макетами «Софії Київської» — реконструкцією первісного храму у візантійському стилі і сучасним видом святині, який вона придбала в XVIII столітті. Серед уцілілих мозаїчних панно зазвичай виділяють величне зображення Богоматері Оранти, незмінно привертає увагу в апсиді головного вівтаря.
У північному вівтарі можна оглянути різьблений біломармуровий шеститонний саркофаг Ярослава Мудрого. В 1930-е го ¬ ди гробниця була розкрита, і в ній виявлені людські останки — імовірно Князя і його дружини Ірини (шведська принцеса Інгігерда). Радянський антрополог Михайло Герасимов (1907-1970) зробив спробу відтворити образ Ярослава, нині це зображення широко розтиражовано на грошовій купюрі Національного банку України номіналом у дві гривні.
Вийшовши з храму, звернемо вліво — до південних в\’їзним воротам. По дорозі до них пройдемо повз двоповерхового побудованого в XVIII столітті будівлі колишньої софійської пекарні, нині переобладнаного у виставковий зал. Через значну гучну арку Південних воріт, увінчаних башточкою, вийдемо на вулицю Володимирську і, звернувши направо, продовжимо екскурсію по ній.

Вулиця Володимирська

На непарній стороні вулиці увагу привертає значний сірий будинок № 33 колись грізного Комітету державної безпеки Української РСР — нині Служби безпеки України. Будівництво будівлі було розпочато напередодні Першої світової війни (архітектор В. Щуко, 1913 рік) і спочатку воно призначалося для Губернської земської управи.
Більшовицька влада спочатку перепрофілювала представницький будинок під міський профспілковий центр, потім тут недовго квартирував переведений в нову столицю Центральний комітет Комуністичної партії Української РСР, а після війни будинок і прилеглі будинки були віддані спецслужбам. До недавнього часу тут не тільки проблематично було припаркувати автомобіль, але і довгий зав\’язування шнурків на тротуарі могло викликати інтерес у нібито праздно прогулюються чоловіків спортивної статури.
Замикає протилежний квартал особняк № 35, побудований в 1848 році для власних потреб відомим київським архітектором Олександром Беретті (1816-1895). До переїзду столиці Української РСР до Києва тут розташовувалася історична секція Всеукраїнської академії наук, а з часу окупації кварталу секретними службами співробітники КДБ і СБУ брали тут небайдужих громадян.
У цьому кварталі чи не кожна будівля зберігає цікаві факти зі своєї історії. У старому особняку № 28 (архітектор А. Лоський, 1886 рік) після революції 1905 року близько п\’яти років видавався «Літературно-науковий вісник», редактором якого був М. Грушевський. У будинку № 32 деякий час квартирував художник В. Васнецов, який працював тут над своїм знаменитим полотном «Богатирі», а в особняку № 34 (архітектор В. сичуга, 1870-і роки) практикував колишній військовий лікар, професор клініки внутрішніх хвороб у Київському університеті, терапевт Василь Образцов.
Сусідній будинок № 36 (архітектор А. Шиле, 1882 рік) до своїх першо ¬ початковим трьом поверхам в 1913 році додав стільки ж і перетворився на готель «Прага», з оглядовим майданчиком і літнім рестораном на даху. У 1916-1918 роках в готелі жив і працював відомий чеський письменник Ярослав Гашек (1883-1923), творець знаменитого роману «Пригоди бравого солдата Швейка», одна з його частин — «Бравий солдат Швейк у полоні» була написана саме тут.
На перетині Володимирської з Прорізної вулицею інтерес представляють кутові будівлі, увінчані вежами. На протилежній стороні розташований рясно декорований (подейкують, що гаманець його замовника П. Григоровича-Барського не витримав саме цих витрат) і грайливо розфарбований будинок № 39/24 в стилі неоренесанс (архітектор К. Шиман, 1901 рік), кілька років тому відреставрований, але поки, мабуть, не знайшов свого нового господаря.
У будинку навпроти (№ 40, архітектор А. Кривошеєв, 1898 рік), побудованому для оперного тенора Михайла Михайлова (справжнє ім\’я — Мойсей Зільберштейн), в роки Громадянської війни проживав письменник Ілля Еренбург (1891-1967).
Проходячи повз Золотоворітського скверу, ми перетинаємо кордон міста, за якої два століття тому були пустки, оживлявшие одиничними хутірськими будівлями. Міське будівництво в цьому районі розгорнулося після 1837 року, коли імператор Микола I затвердив план прокладки нових вулиць, прилеглих до проектувався комплексу споруд Київського університету. Тоді вулиця Володимирська була значно продовжена у південному напрямку і стала однією з головних планувальних осей новій частині Києва.
Навпаки скверика зверніть увагу на будинок № 43 (архітектор В. Ніколаєв, 1888 рік), спроектований в «російською стилі». У ньому розміщувалася редакція газети «Київське слово», з якою співпрацювали письменник Олександр Купрін і фейлетоніст Микола Вертинський. У сім\’ї останнього, проживав тут же в мансарді, в 1889 році народився майбутній знаменитий естрадний артист Олександр Вертинський. Нині будівля займає посольство Республіки Корея, і воно легко ідентифікується по прапора, що розвівається цієї країни.
Наступний будинок № 45 (архітектор А. Хойнацького, 1892 рік) в стилі ренесанс прикрашають ефектні каріатиди. Вони підтримують балкон, в переплетеннях решітки якого можна розрізнити ідентифікує господиню будинку вензель «МК» — Марія Качала (дружина київського підприємця В. Качали, власника пансіонату «Мінеральні води» і будівельника однією з перших в місті електростанцій). Нині спорудження ділять посольства двох держав — Республіки Вірменії та Королівства Данії. Якщо увійти в арку будівлі, можна оглянути особняк (ровесник головного будинку), в якому після війни розташовується Будинок вчених.
У нещодавно відреставрованому будинку № 47 (архітектори В. сичуга, А. Шиле, 1890 рік) була Малювальна школа, в якій на рубежі ХIХ-ХХ ве ¬ ков викладав майбутній авангардист киянин Казимир Малевич (1878-1935).
По парному боку Володимирської за Золотоворітський сквер розташований колишній прибутковий будинок — № 42 (1860-і роки), вигляд якого сфор ¬ мировалось після збільшення поверховості в 1931 році. Тут жили художник В. Васнецов і меценат В. Тарковський, функціонував «Український клуб», відвідували найбільш яскравими представниками української інтелектуальної еліти, а нині розташоване видавництво «Дніпро» і обладнаний один з входів в метро на станцію «Золоті ворота».
Вважається, що власницею наступного особняка № 44 (спочатку двоповерхового) деякий час була відома балерина Матильда Кшесинська (1872-1971), у всякому разі, що збереглися фрагменти концертного залу на другому поверсі, нехай і опосередковано, підтверджують це припущення. З 1990-х років у будинку розташований Інститут географії НАН.
Замикає квартал по правій стороні двічі підростали згодом житловий будинок № 48 (архітектор А. Беретті, 1862 рік), лаконічно переходить під значний прибутковий будинок № 48а (1890-і роки).
За будівлями відкривається досить простора площа, з самотньо сидить на облицьованому сірим гранітом постаменті, бронзовим пам\’ятником композитору М. Лисенка (скульптор А. Ковальов, архітектор В. Гнєздилов, 1965 рік).
Інший простір практично повністю заповнює монументальне неоренесансна будівля № 50 Національного академічного театру опери та балету України (архітектор В. Шретер, 1901 рік). Парадний і найбільш ефектний фасад опери прикрашений бюстом Тараса Шевченка (скульптор А. Ковальов), ім\’я якого колишній міський театр носить сім десятків років. На його підмостках співали Леонід Собінов і Федір Шаляпін, Юрій Гуляєв і Анатолій Солов\’яненко, радувала глядачів своїм танцем Матильда Кшесинська і маса інших вишуканих оперних і балетних виконавців.
Навпаки оперного театру розташований величезний житловий будинок № 51/53 (архітектор В. Гопкало, 1969 рік) — один з наочних прикладів непрофесійного, непродумано-нахабного архітектурного впровадження в стару міську забудову в радянські роки. Це був досить престижний місце проживання деяких керівників української науки, але час покарало будівлю нинішнім непрезентабельно-облізлим зовнішнім виглядом.
Далі по пішохідному переходу переберемося на протилежну сторону вулиці Володимирській і продовжимо маршрут по непарному її боці. Перша будівля № 55 (архітектор П. Альошин, 1928 рік) на нашому шляху — конференц-зал Національної Академії наук України — неокласичний особняк з потужним акцентованим порталом, прикрашеним іонічними колонами.
Не полінуйтеся спуститися на три десятки метрів вниз по вулиці Богдана Хмельницького і в невеликому палісаднику оглянути по-своєму унікальний пам\’ятник Борису Патону (скульптор А. Скобліков, 1982 рік). Радянський закон передбачав установку подібних прижиттєвих монументів на батьківщині громадян, двічі удостоєних звання Героя. Цей бюст ученому і організатору науки примітний тим, що його володар вже більше чверті століття має можливість ходити на роботу повз власного пам\’ятника.
На протилежному розі будівлі урочистих зборів Академії наук за останні роки зросла грома ¬ дина чергового міського офісного комплексу (№ 52/17).
Наступна будівля на нашому шляху по непарній стороні вулиці Володимирської — нарядно-білосніжний Будинок вчителя (№ 57, архітектор П. Альошин, 1911 рік). Спочатку неокласичний будова, з облицьованим білим кримським вапняком фасадом і напівкруглим портиком, завершеним заскленим куполом над півтисячним залом, призначалося для Педагогічного музею. Це підтверджує і рельєфний фриз над другим поверхом парадного фасаду, що відтворює етапи історії розвитку освіти, в якому допитливі дослідники нарахували близько двох сотень постатей. У 1917-1918 роках тут знайшла притулок безуспішно намагалася створити незалежну українську державу українська Центральна рада. У 1937-1982 роках в будівлі квартирував музей ніколи не бував на Україну В. Леніна, а потім воно повернулося в лоно педагогіки, і в ньому відновили Педагогічний музей.
На протилежній стороні вулиці знаходиться будівля № 54 (архітектор А. Беретті, 1850-і роки) в стилі пізнього класицизму. Спочатку в ньому розташовувався інтернат при жіночої гімназії (пансіон графині Левашової). Нині в ньому Президія Національної академії наук України, а фасад усіяний меморіальними табличками в пам\’ять всіх покійних президентів академії за її 90-річну історію.
Далі по шляху оглянемо значний бронзовий пам\’ятник історику і державному діячеві М. Грушевському (скульптор В. Чепелик, 1998 рік). Це дуже популярний і обласканий урядовими колами незалежної Україні діяч, портрет якого красується на 50-гривневій купюрі, а до його монумента прийнято урочисто покладати квіти в дні державних свят.
Залишивши монумент, через подвійний пішохідний перехід перетнемо прикрашений двома шеренгами пірамідальних тополь бульвар Тараса Шевченка. По ліву руку від нас — зелена громадина Університетського парку, а по праву руку відкривається комплекс споруд Київського національного університету імені Т. Шевченка — головного навчального закладу країни.
Спочатку проходимо повз монументального жовтого будинку (№ 58, архітектор В. Осьмак, 1940 рік) наукової бібліотеки, після чого погляд мимоволі падає на несподівано яскраво-червоний 150-метровий фасад головного університетського корпусу (№ 60, архітектор В. Беретті, 1842 рік) . Значна триповерхова будівля в плані являє собою прямокутне каре, з просторим, але затишним внутрішнім двориком. Не настільки зловісно пофарбований парковий фасад (з боку Ботанічного саду), прикрашений напівкруглими бічними ризалітами, зайвий раз підтверджує вишуканість архітектурних форм пізнього класицизму, обраних зодчим для храму науки.
Навпаки центрального університетського портика з вісьмома гігантськими іонічними колонами звернемо в парк на широку алею. Колись тут був величезний пустир, на його місці в 1880-і роки розбили регулярний Миколаївський парк, в центрі якого був встановлений пам\’ятник російському імператорові Миколі I (скульптор М. Чижов, архітектор В. Ніколаєв, 1896 рік). Монумент простояв чверть століття і за іронією долі його замінив пам\’ятник самому шанованому українському літератору Тарасу Шевченку (скульптор М. Манізер, архітектор Є. Левінсон, 1939 рік), який за правління монарха містився на засланні.
Наступна будівля за головним університетським корпусом (№ 62, архітектор В. Осьмак, 1929 рік) призначалося для вузівського книгосховища і використовується практично за призначенням — тут розмістився філіал Національної бібліотеки України імені В. Вернадського. Тут, зокрема, зберігаються бібліотечні раритети, перевезені до Києва після ліквідації Кременецького ліцею (північна частина нинішньої Тернопільської області), в тому числі із зібрання короля Речі Посполитої Станіслава-Августа.
Добравшись до кута Університетського парку, на перехресті Володимирської та вулиці Льва Толстого, зверніть увагу на кутові будівлі. Справа знаходиться двоповерховий особняк (№ 64, 1840-і роки), що колись належав професору Івану Рахманінову (1826-1897), в якому багато років розташований ректорат Київського національного університету. А прямо перед нами — значний семиповерховий модерновий, колишній прибутковий, будинок № 61/11 (архітектор Й. Зекцер, 1912 рік) купця Б. Мороза, на ім\’я якого розташований в будівлі гастроном здавна називали «Морозівський».

Вулиця Льва Толстого

Тут ми розпрощаємося з вулицею Володимирською, далі круто спускається з головного київського пагорба, звернемо наліво і пройдемо вздовж парку по вулиці Льва Толстого до наступного кварталу. На його протилежному кутку привертає увагу належав родині Терещенків грунтовний двоповерховий особняк № 7/2 (архітектор П. Бойцов, 1895 рік) з масивною вежею-ротондою, увінчаний ¬ ної шоломоподібним куполом, в якому розмістилися фонди Медичної бібліотеки.

Вулиця Терещенківська

На цьому перехресті знову звернемо наліво, на вулиці Терещенківській (колишню Олексіївську), ще в кінці XIX століття перейменовану в честь цукрозаводчика і мецената М. Терещенко. Багато будинків на ній представляють інтерес і дозволяють подумки відтворити вигляд забудови столітньої давності. Серед них кутовий будинок № 25 (архітектор Г. Максимович, 1879 рік), надбудований через два десятиліття після зведення (архітектор В. Городецький); декорований в стилі флорентійського ренесансу чотириповерховий будинок № 17 (архітектор В. Ніколаєв, 1875 рік), яким володіла одна з дочок цукрозаводчика.
Далі розташовані творіння придворного архітектора Роберта-Фрідріха (Романа Федоровича) Мельцера: стилізований під венеціанський ренесанс, прикрашений фамільним гербом двоповерховий особняк № 15 (1880-і роки) з фантастично стильними, не повторюваними інтер\’єрами кімнат-залів музею і шестиповерховий, колишній прибутковий, будинок № 13 (1916 рік), що належали подружжю Богдану і Варварі (в дівоцтві — Терещенко) Ханенків.
Наступний будинок № 11 (архітектор В. Ніколаєв, 1880 рік) належав доктору медицини, професору Євгену Афанасьєву (1837-1897), а двоповерховий особняк Федора Терещенка зводився поетапно (№ 9, архітектор В. Ніколаєв, 1877 рік; А. Гун, 1882 рік). В середині 1880-х в ньому були обладнані експозиційні зали, з 1922 року використовуються Київським музеєм російського мистецтва, а чверть століття тому перед парадним фасадом будівлі встановили пам\’ятник художнику Іллі Рєпіну (скульптор О. Комов, 1984 рік), ім\’я якого вулиця носила довгий час .
Минаючи пішохідний перехід через бульвар Тараса Шевченка, зверніть увагу на кутовий двоповерхова будівля № 12, з 1875 року належало Н. Терещенко, нині займане Національним музеєм Т. Шевченка. За ним по вулиці Терещенківській знаходиться будинок № 5 (архітектор С. Григор\’єв, 1934 рік), побудований для високопоставлених мешканців нової української столиці і усіяний меморіальними дошками на честь його мешканців. Один з них — відомий український поет і державний діяч Павло Тичина (1891-1967) — удостоївся в ньому літературно-меморіального музею-квартири.

Вулиця Богдана Хмельницького

Пройшовши всю Терещенківську до її перетину з вулицею Богдана Хмельницького, скрутіть на пару десятків метрів ліворуч і опинитеся перед парадним, усіяним екзотичними кам\’яними брилами, багатоступінчастим ганком Національного науково-природничого музею Академії наук.
Після цього вирушимо вниз по вулиці, що колись колишньої яром, що впадав у Хрещатий Яр. Наступною Пам\’ятки мечательно на нашому шляху буде кутовий будинок № 11 (архітектор А. Шиле, 1871 рік), в якому знаходилася колегія закритого типу для хлопчиків 14-16 років. Її заснував поміщик Григорій Галаган в пам\’ять про єдиний сина Павла, який помер в 1869 році. В даний час тут розміщується експозиція Національного музею літератури.
На перехресті вулиць Богдана Хмельницького і Пушкінської розташовано декілька цікавих будівель: колись значний прибутковий будинок № 10 (архітектор Е. Брадтман, 1904 рік) і приватний готель (№ 8, архітектори В. Ніколаєв, О. Кривошеєв, 1892 рік), нині займаний агентством «Укрінформ». За ним уздовж вулиці Б. Хмельницького витягнулося будівля № 6 (1840-і роки), в якому з 1859 року розміщувалася перша в Російській імперії жіноча гімназія, називалася на честь засновника (як і вулиця в царські часи) Фундуклеївської. У післявоєнні роки будівлю зросла вдвічі і тепер тут знаходиться офіс компанії «НефтегазУкраіни».
Кутовий будинок № 5/15 (архітектор В. Ніколаєв, 1875 рік) на протилежній стороні вулиці, де спочатку розміщувався цирк, з 1926 року займає Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, на підмостках якого в різні роки виступали Олег Борисов, Павло Луспекаєв , Ада Роговцева та багато інших театральні зірки.
Станція метро «Театральна», вхід до якої розташований на цьому перехресті, — фінальна точка екскурсії.

Loading...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *